Бабій Олекса - БЕЗСМЕРТНОМУ КОМАНДИРОВІ (1975)

There are no translations available. ... Салют. Минула ще хвилинка, І промовляв Тарас Чупринка Словами, як мечів удар: — Повстанці! Знов із сходу, з долів Іде на нас орда монголів, Що прагне крови, пімсти, кар. Ви пам’ятаєте донині, Як то торік орда москвинів Прийшла до цих Карпатських гір Та, утікаючи шляхами, Погнала з краю канчуками Сто тисяч в'язнів на Сибір. Згадайте, як тоді москвини Оббризкували в тюрмах стіни Й кайдани кровію братів, Штиками очі їх довбали, На розстріл гнали у підвали. Згадайте жертви тих катів! Помстіть біль тих, що на засланні, В Соловках зимних, в Казахстані Тужливо дивляться з-за ґрат, Помстіть біль тих, що на вигнанні, Вмираючи, з-за океанів Звертають зір до гір Карпат! — Бійці, піднявши кріси й стяги, В пориві запалу, відваги Всі кликнули: — Веди нас в бій, А ми останню краплю крови Віддати раді та готові За наш народ у боротьбі! — Тарас поглянув бистрим зором На всіх старшин, а потім скоро, Узявши мапу знов до рук, Давав наказ: — Хай ті бригади Московські знищить без пощади Хоробрий наш отаман Жук! — Жук був щасливий, гордий з того, Що вождь довір'я мав до нього, Салютував, прийняв наказ, Оглянувся, і з-під ялиці Він побачив, що, мов кутий з криці, Стояв під соснами Тарас. І мовчки, у важкій задумі, Заслуханий у вітру шуми, Глядів з гори на гай-розмай, Мов думкою у ту хвилину Охоплював люд, Україну, Свій безталанний цілий край. Його лице, бліде й суворе, Та очі сині, наче море, Покрила смутку темна тінь, Так ніби в серце генерала З мільйонів братніх серць спливала Вся безмір горя і терпінь. А Жук зібрав хоробрих воїв Уздовж дороги лісової, Дав їм наказ. Вмить з височин Розбіглись сотні й чоти жваво, Одні наліво, другі вправо, Зійшли за ліс із полонин ... Із поеми «Повстанці». Визвольний шлях. — 1975. — Кн. 3. — С. 286–287.