— Ти куди поспішаєш, юначе?

Пожди!

Глянь у лісі на сніг:

Там криваві  сліди!

Сніг кривавий від двадцяти літ .. .

Двадцять літ  розцвітає підсніжників квіт,

Де в очах, у промінних, потьмарився світ.

Над застиглим  — криваві зірки похилились

І ствердив комісар:

— Ну, нарешті самого ми вбили!

Ти, юначе, поглянь

Понад буднів затиснене коло,

На стрункий обеліск,

У шляхетному мармурі  чоло

І на руки камінні,

Що міцно держать  автомата:

Україна нова

В Білогорщу  прийде святкувати.

На світанні серця

Там зійдуться  на прощу юрбою.

Тихий ліс оживає

Синьо-жовтим, мільйонним пробоєм,

Де стоятиме Він —

Понад крони  глядітиме оком орлиним

На розбуджений  Львів,

На воскреслу  свою Україну.

Довкруги, на гранітних східцях,

Ті, що з Ним  в хуртовину боролись,

Що проходили  месників шлях,

Не вертались  ніколи,

Не жаліли життя  свого квіт

Обтрясати своїми ж руками .. .

Незрушима когорта  стоїть

В незнищимий захована камінь.

Це туди покоління  прийдуть

Причаститись  снаги пантеону.

Ти, юначе, в той ліс теж прийдеш,

Як розквітнуть  підсніжники в ньому,

Щоб збагнути вагомість  життя

Від вершин до безодні.

І поклонишся низько Йому  

... Ні, не жди:

           поклонися сьогодні!

Нью-Йорк, березень 1970.